Віталій Кулик, політолог
Війна змінює не лише лінію фронту, а й соціальну структуру України. Якщо перші роки повномасштабного вторгнення головним викликом було фізичне виживання країни, то сьогодні дедалі очевидніше постає інший фронт — боротьба з бідністю та нерівністю.
Нові соціально-економічні дані демонструють тривожну тенденцію: Україна стрімко рухається до моделі суспільства з високою концентрацією доходів і масштабною бідністю. За оцінками, індекс Джині зріс до 0,50, а рівень бідності, якщо рахувати за фактичним прожитковим мінімумом, сягнув майже 38% населення. Це означає, що війна дедалі більше стає каталізатором соціального розшарування, а не лише економічного виснаження. Якщо сьогодні не зробити боротьбу з бідністю одним із ключових пріоритетів державної політики, після війни Україна ризикує отримати не лише зруйновану інфраструктуру, а й суспільство з хронічно закріпленою нерівністю, вродженою бідністю, інституційною кризою та відчуженням основних мас від спільного надбання.
Особливо небезпечним є те, що стара соціальна картина України виявилася статистичною ілюзією. Протягом багатьох років офіційні показники приховували масштаби нерівності через тіньову зайнятість, виведення великих капіталів за кордон та специфіку обліку доходів. Повномасштабна війна зруйнувала ці декорації. Частина середнього класу емігрувала, реальні доходи більшості населення перестали встигати за зростанням вартості життя, а дедалі більше українців опинилися у залежності від пенсій, соціальних виплат та державної допомоги. При цьому скорочення кількості пенсіонерів — з 13,5 мільйона у 2014 році до менш ніж 10 мільйонів сьогодні — не є ознакою покращення демографічної ситуації чи добробуту. Це наслідок війни, окупації, вимушеної міграції та глибокої демографічної кризи. Одночасно зростає навантаження на тих, хто працює, тоді як база для фінансування соціальної держави поступово звужується.
На цьому тлі особливо загрозливо виглядає політична безпорадність. Більшість українських політичних сил продовжують працювати мовою загальних декларацій: "економічне зростання", "відновлення", "реформи", "європейський вибір", “цифровізація”. В політикумі домінує вульгарне праве лібертаріанство чи ліберальна лате-політкультура “шампанської еліти”. Вони не відмовляються від концепту наздоганяючого розвитку і незупиняючись руйнують залишки соціальної держави в Україні.
У їх гаслах та формулах майже не звучить головне питання наступних років: як не допустити масового збідніння суспільства під час тривалої війни та після неї. Бідність не можна подолати самими лише гаслами про підприємництво чи дерегуляцію. Вона потребує відповіді на фундаментальні питання політичної економії: якою має бути модель перерозподілу, як забезпечити гідну працю, як підтримати внутрішній попит, як не допустити руйнування системи соціального захисту та як поєднати економічну ефективність із соціальною справедливістю. Саме тому Україні потрібна не чергова політична кампанія, а новий дискурс розвитку, який зробить проблему бідності центральною темою державної стратегії.
Європейський досвід останніх криз демонструє, що найбільш стійкими виявилися не держави з мінімальним втручанням, а ті, які послідовно розвивали модель соціальних інвестицій. Після фінансової кризи 2008 року, а згодом і під час пандемії COVID-19 саме країни, що інвестували у людський капітал, систему соціального захисту, професійну перепідготовку, підтримку зайнятості та доступне житло, найшвидше відновили економічну активність. Масштабні програми підтримки працівників і роботодавців дозволили зберегти робочі місця, внутрішній попит і виробничий потенціал. Це підтверджує важливий висновок сучасної політичної економії: соціальна держава не є тягарем для розвитку — вона стає його передумовою. Інвестиції у людину забезпечують подвійний ефект: підтримують економіку через збереження попиту сьогодні та формують продуктивну робочу силу завтра.
Особливо актуальним цей підхід стає для України в умовах війни та демографічного спаду. Старіння населення, еміграція мільйонів громадян і дефіцит робочої сили означають, що головним ресурсом розвитку стає не сировина і навіть не зовнішні кредити, а людський капітал. Саме тому соціальні інвестиції повинні охоплювати весь життєвий цикл людини: якісну освіту, перекваліфікацію, активну політику зайнятості, сучасну систему охорони здоров'я, доступне житло, підтримку сімей із дітьми, людей похилого віку, внутрішньо переміщених осіб, військових та ветеранів.
Девід Бокхорстом називає такий підхід «соціальним спільним надбанням» (welfare commons): суспільство інвестує у розвиток людського потенціалу не як у витрати бюджету, а як у стратегічний актив, що забезпечує економічне зростання, фінансову стійкість пенсійної системи та довгострокову конкурентоспроможність країни. Для України, яка вже сьогодні стикається з дефіцитом працівників і масштабною депопуляцією, така логіка є не ідеологічним вибором, а питанням національного виживання.
Після завершення війни Україна конкуруватиме не лише за інвестиції, а й за власних громадян. Саме тому Україні дедалі більше потрібна не чергова виборча технологія, а дискурсивна політична сила з цілісним політико-економічним баченням розвитку. Вона повинна запропонувати новий суспільний договір, у центрі якого стоятиме людина, а не абстрактні макроекономічні показники. Така політика має говорити про справедливий розподіл ресурсів, модернізацію соціальної держави, прогресивні механізми оподаткування, розвиток соціального житла, підтримку праці, інвестиції у людський капітал і зменшення нерівності як передумову економічного розвитку.